Нещодавно у моїй родині виник kонфлікт. Мені шістдесят років. Так сталося, що особисте життя в мене не склалося. У мене були тривалі стосунки з одним чоловіком, які тривали майже п’ятнадцять років, але потім ми розійшлися, коли зрозуміли, що почуття охолонули.
Спільних дітей у нас не було, бо він був безnлідним. Але ми вдо черили дівчинку з дитя чого будинkу. Варто було нам лише раз побачити Софію, як дівчинка запала нам у душу. Ми одразу зрозуміли, що вона наша. Я намагалася дівчинці забезпечити краще дитинство та всі можливості для розвитку.
У моєї сестри доля склалася зовсім інакше. Тамара молодша за мене на п’ять років. Вона у вісімнадцять вискочила заміж і наро дила від чоловіка трьох дітей. Ставиться вона до своїх дітей досить безвідповідально, воліє витрачати гроші на свої задоволення, купувати дорогий одяг і гуляти з подругами.
Про майбутнє дітей мало думає. Але чомусь у нашій родині Тамару завжди любили більше. Нещодавно ми відзначали мій ювілей. Шістдесят років. Зібралося багато друзів та родичів, я накрила багатий стіл. Під час застілля Тамара перебрала з алкоrолем, у неї розв’язався язик.
Вона при всіх голосно спитала: -І коли вже ти перепишеш будинок на моїх дітей? Я дуже здивувалася. -Твоїх дітей? Але в мене є спадкоємиця. І зненацька батьки Тамару підтримали. Вони стали мені доводити, що діти Тамари мені рідніші, а залишати будинок безрі дній дівчинці з дитбу динку не варто.
До речі, квартира у мене трикімнатна, я на неї накопичила власною працею. І взагалі такі розмови обра зливі, коли я жива та здорова. Про всяк випадок я склала заповіт, де все залишила моїй доньці.