Серед багатьох гостей на весіллі Івана та Марини витала атмосфера свята. Люди танцювали, раділи, і, здавалося, день обіцяв бути ідеальним. Поки не настав час для подарунків. Світлана Петрівна, мати Івана, з трепетом підійшла до наречених із маленькою коробочкою. Відкривши її, Марина побачила блискучі срібні сережки. — Ці сережки дуже дорогі мені, — почала свекруха, — я отримала їх від своєї свекрухи, і тепер передаю їх тобі, Марино.
Проте, замість поваги та подяки, на обличчі Марини з’явився вираз огиди. — Що це за дешева штука? Вам було слабо купити справжнє золото? – прокричала вона на весь зал. Гості в залі застигли здивовано. Іван, червоніючи від сорому і гніву, підвівся з-за столу і потяг Марину за руку вбік. — Що ти робиш, Марино? Це не просто подарунок, це спадщина моєї родини! — Мені не потрібні ваші стародавні речі, — кинула вона.
Іван глибоко зітхнув: — Мені здається, ми помилилися і поспішили. Я не можу бути поруч із людиною, яка не поважає мою родину. Марина гордо підвела голову: — Отже, розлучаємося. І хоча гості були здивовані, а Світлана Петрівна намагалася заспокоїти сина, Іван прийняв остаточне рішення. Весілля перетворилося на фарс, і пара розійшлася ще до того, як почалося їхнє спільне життя.
Світлана Петрівна знизала плечима: — Мабуть, краще дізнатися правду швидше, ніж жити разом та страждати. Після цього інциденту життя всіх учасників змінилося. Іван зрозумів, що справжнє кохання ґрунтується на повазі, а Марина сподівалася, що незабаром знайде собі нового чоловіка. Але одне було ясно: ні золото, ні срібло не можуть замінити справжні почуття та повагу.