Я виявилася заміжньою у двадцять п’ять років. Саме так – “виявилася заміжньою”, а не “вийшла заміж”. Я не модель, але досить симпатична дівчина. З серйозними намірами до мене багато хто підкочував. Чому б ні? Красуня, працюю, своя квартира. Самодостатня, одним словом. Але жодному з них не вдалося добитися від мене взаємності. Ні, я не уникала спілкування. І зустрічалася, і в кафе ходила, і по театрах та кіно. Але нікому не вдалося завоювати моє серце.
Відповідно, крім рукостискання, жодних інших контактів з ними у мене не було. З Максом я познайомилася на вечірці у друзів. З ним цікаво було розмовляти. Розумний, начитаний. До того ж симпатичний та заможний. Але… Ну, не поkохала я його! Може, інші з радістю пішли б за нього заміж, а я ні. Мої батьки одружилися з любові. І я хотіла вийти заміж за kоханням. А kохання-то й не було. Симпатія була, не сперечаюся. А ось любові на жа ль… Але Макс підійшов до цієї справи інакше. З nротилежного кінця. – Збирайся! Ти тепер моя дружина! Поїдемо жити до мене! – Сказав він одного разу, прийшовши до мене в гості. – Як це твоя дружина? – Здивувалася я.
– А так! – каже він і показує наше свідоцтво про шлюб. – Як таке може бути? – Ошелешено пробелькотіла я. – Гроші та зв’язки в нашій країні багато що означають! – гордо відповів він. – Ні те, ні інше не може змусити мене поkохати тебе! Іди! Я подам на роз лучення! – Зажадала я. – А я тобі роз лучення не дам! – сказав він і пішов… Я подала до су ду. Батьки повністю на моїй стороні. Чекаю на судовий процес. Кажуть, що потрібно півроку. Через цього самозакоханого індика, я не можу дозволити собі зустрічатися з іншими хлопцями. Нехай шлюб та фіктивний, але він шлюб. І я не хочу, щоб ця обставина заважала моєму щастю.