Три роки тому мій син, Сергій, одружився з Катею. Обидва гідні молоді люди. Невістка у мене і красуня, і розумниця, і господарська. Син теж не промах: і собою добрий, і на роботі “йде в гору”. Відразу після весілля молодята стали жити в успадкованій, від бабусі, Сергієм двокімнатній квартирі з великою кухнею. Молоді зробили там ремонт та стали жити. І все б у них було чудово, якби не мати Катерини. – Тобі, зятю, треба відписати половину квартири на дружину, – каже вона моєму синові.
– Навіщо? – Відповідає син. – Вона й так тут прописана. – А раптом ви роз лучитесь? Ти її виставиш із квартири. Із чим вона залишиться? – Дурниці ви кажете. Ніхто роз лучатися не збирається… – Вам треба брати квартиру в іnотеку, – свербить теща. – Навіщо залазити в кабалу, якщо ми маємо житло? – Запитує чоловік. – Щоб у моєї доньки було житло у разі роз лучення. Іnотечна квартира, згідно із законом, ділиться на двох… – Навіщо ви весь час про роз лучення кажете? – питаю я сваху. – Накличете лихо. – Але ж таке життя. Сподівайся на краще, але будь готовий до гіршого, – каже вона. І можна було б пропустити слова повз вуха.
Та тільки це нам з Ігорем її свербіж, як брехня бездомного собаки. Невістка-то слухає, та на вус мотає. І ні-ні, та влаштує чоловікові сkандал. Починається з того, що Катя заводить розмову про іnотеку. Син намагається пояснити їй, що все що “пророкує” теща – це нісенітниця, що не стоїть виїденого яйця. Слово за слово, і розмова переходить у сварkу, а далі у сkандал… Такими темпами вони й до роз лучення дійдуть. Хочу переговорити з невісткою, з питання, що її цікавить. Але бою ся, щоб не зробити ще гірше.