Нещодавно я стала помічати, що моя подруга боїться випускати свою дочку на вулицю. Підліток навіть боїться заводити друзів. Скоро я дізналася причину такої поведінки.

У мене є син, йому 9 років. Він сам ходить в школу, без мого супроводу, сам їздить на свої тренування. Може ввечері з друзями погуляти по торговому центру. І я вважаю, що все роблю правильно – даю синові достатньо свободи і вчу його відповідальності. А ось моя подруга Лера зовсім по-іншому думає. У неї є дочка, якій вже 14 років.

Можна сказати, що дівчинка досить велика і самостійна, але ні. Дочка подруги не може одна ходити в школу. Лера досі водить її за ручку. У магазин дівчинка ходить не з подружками, а з мамою. Навіть подружок у дитини немає, тому що всі над нею в школі сміються. Дівчинка стала відлюдником в компанії класу. Я говорила Лері, що у віці дочки вже потрібно з подружками в кафе ходити, комунікацію з хлопцями налагоджувати, навіть на побачення бігати. Але Лера навіть слово «побачення» забороняє при її доньці вимовляти: – Не вчи її nоганим манерам! – каже Лера. Я її не розумію. Сама Лера в університеті була скромною.

Зараз я згадую, що вона сама на танці з нами не ходила, якщо хтось на побачення кликав, то всім відмовляла. Взагалі дивно, як у неї дитина наро дилася. Але шкода, що Лера свої страхи переносить на дочку. Тепер її дівчинка сама вже відмовляється виходити на вулицю, бо думає, що її чекає якась небезпека. Я пропонувала Лері її дочку записати на якісь гуртки самооборони, щоб вона не боя лася за дитину. Але Лера відповіла, що це не по-жіночому. А що, на її думку, по-жіночому? Боятися спілкуватися з людьми або сидіти весь день вдома?