– Мила, що ти бажаєш на сніданок? – чоловік, сама люб’язність, одягнений, вмитий, голений стояв біля ліжка. – Коля, признавайся, що ти там накоїв? – Алла намагалася прийти в себе. Ще не прокинулась, а тут чоловік сам не свій. – Чому відразу “накоїв”? Нічого не накоїв. Хочу подарувати тобі радісний ранок. – Микола сяяв як новенький п’ятак. – Ти мені говориш “мила” в двох випадках: або коли щось викинув, або коли збираєшся на риболовлю, – спохмурніла Алла.- Неправда твоя, – сяйво потьмяніло. – А що це за викидони?! Ти вчора знову в ділянку загримів? – Ні в яку ділянку я не гримів, – сяйво потьмяніло ще.
– А чого вчора спізнився? – Справи були, – Микола спохмурнів. – При-від. Тому й питаю – чого накоїв? – Нічого я не накоїв. Ти поки ніжся в ліжку, а я… – Ти з ранку вже встиг хряпнути? Нормальні слова забув? – почала сердитися Алла. – Нормальні слова я кажу. Просто хочу говорити красиво, – Микола спробував повернути позитив. – Коля! Я проста, провінційна баба. А ти мене літературними промовами качаєш. Можеш говорити простіше, зрозуміліше. Так, як завжди, кажеш. – Та-а-а. Глухий номер. Гаразд.
Я хотів зробити тобі приємне, а ти мені весь настрій зіпсувала. Загалом так. З восьмим березня. Подарунок на столі. Я піду прогулятися. Микола вийшов з кімнати, потім повернувся. – До речі, вчора я спізнився, тому що подарунок тобі шукав. Ех ти… Махнув рукою і вийшов, грюкнувши дверима. – Фу ти, ну ти, образливий який, – Алла потягнулася під ковдрою. – Та чого з себе джентльмена корчив. Мила, що бажаєш на сніданок? – передражнила його. – Теж мені, знайшов собі леді. Ми люди прості. З нами треба простіше. І де він такого надивився? Алла накинула халат, намацала тапочки і відправилася на кухню.