Я живу у селищі міського типу. Своє подвір’я, свій сад та город. Направили мене нещодавно до столиці. У відрядження. Природно забезпечили відрядження. А у столиці у мене живуть дядько з дружиною. Справ у мене в столиці, орієнтовно, на три дні. Ось я вирішив, що зупинюся у родичів. Попередньо, звісно, зателефонував, попередив, домовився. Сказали: “Чекаємо”. Набрав пару сумок сільських гостинців для рідні, сів у поїзд та поїхав. Приїжджаю. Входжу до квартири. Зустріли мене привітно, запропонували з дороги чай. Я був голодний, тож погодився на перекушування. Думав, що потім пригостять чимось по ситній.
Мене провели на кухню, налили чай і поклали переді мною шматочок хліба. Ні олії, ні сиру, ні ковбаси. Більше нічого на столі не було. Щоправда, чай був дуже смачний. Сиджу, п’ю чай, закушую хлібом і бачу , що господиня більше нічого готувати не думає. Гаразд, у чужий монастир зі своїм статутом не лізуть, а час уже був одинадцята година. Випив чай, мені показали мою кімнату, і я подався спати. Другого дня, вранці, на сніданок мені запропонували знов-таки чай із хлібом, без нічого. Я, грішною справою, подумав, що може у них якісь проблеми, тому запропонував викласти на стіл щось із привезених мною гостинців.
– Так ми завжди так снідаємо. Але ти, якщо хочеш, поклади собі інше, – сказав дядько. Я відмовився, сказавши, що вже запізнююся. Випив чай і пішов. “Добре, по ходу справи співаємо”, подумав я. Протягом дня кілька разів перекусив. Цілий день думав, як люди можуть жити на чаї та хлібі? Адже за старих часів навіть покарання таке було – посадити на хліб і воду. А тут самі. Добровільно. Не розумію. Коли ввечері після повернення мені знову запропонували чай з хлібом, я вже не витримав, сказав, що завершив справи, і вже їду додому. Зібрав речі і перебрався до готелю, де й повечеряв, і відпочив нормально. Гостинність родичів для мене досі загадка.