У мене життя в місті так і не вдалося. Ще в дитинстві я мріяла про те, щоб вибратися з цієї діри, з села в якому я жила, і нарешті переїхати жити в місто. Ось тільки все виявилося не так безхмарно, як я очікувала. Я в місті закінчила навчання, знайшла роботу і хлопця, проте, ще не встигнувши вийти заміж, я заваrітніла, а мій горе-хлопець замість того, щоб взяти відповідальність на себе, просто втік в інше місце і обірвав всі зв’язки зі мною.
Шукати я його не збиралася, все одно не змогла б його утримати, так що я вирішила поїхати з дитиною назад в своє село. Прийшла я на вокзал, але, як на зло, запізнилася через дитину, а наступний поїзд був нескоро, а додому повертатися був не варіант. Довелося три години чекати прямо на вокзалі наступного поїзда.
Мене постійно хилило спати, але я сиділа і, не моргаючи, дивилася на таблички з назвами міст, а вже в поїзді відразу ж заснула, зовсім забувши про дитину, яка могла ще шум підняти. Згадавши про сина, я і прокинулася, а його поруч не було.
Я вже хотіла тривогу підняти, як бачу, що хлопець, який їхав зі мною, радісно грає з моїм сином. І хоч тоді мені здалося, що мені просто хороший попутник попався, я і подумати не могла, що це стане початком наших довгих відносин.