Степанович крутив у пальцях якусь давню монету. — Що, Степановиче, скарб знайшов? — А ви звідки про це дізналися? — здивувався дід. — Ну так, схованки прадіда нарешті спливли. — Які схованки? — Ну, прадід мій купцем був. Скопив золото. А тут революція. Він не будучи дурнем, золото в скриню, а скриню в колодязь. Про це нікому не сказав. А коли прийшли розкулачувати, золото й не знайшли. Після Вітчизняної дід повернувся назад. Будинок відновив. Став тут жити. Він мені розповідав про багатства прадіда, та ось куди той усе сховав не знав. А я вчора по воду пішов, а у ведрі ось це знайшов.
Ось зараз везу до міста. Нехай оцінять. Заодно й працівників найму, щоб криницю почистили, та відремонтували, а то вже почала розвалюватися. — Стривай Степанович, навіщо в місті працівників наймати. Ми тобі за безкоштовно все зробимо, — заволали мужики. — Ну, тоді я завтра з ранку на вас чекаю. На світанку робота біля криниці закипіла. Викачали насосом воду, прибрали старий зруб, поставили новий і давай лопатами та ведрами мул витягувати, і крізь сито просівати. Метрів на сім колодязь поглибили, але нічого не знайшли.
— Мабуть, глибше в мул пішло, — почухав голову Степанович. — А що це ви тут шукаєте, — спитав дід Матвій, найстарший житель села. Йому розповіли. — Так цей колодязь його дід після війни вирив, — сказав старий. — Точно, — ляснув Степанович собі по лобі. — Я й забув. — Ну ти хитрий, Степановичу, за безкоштовно змусив нас відремонтувати собі колодязь. – розреготалися мужики. — Але все одно, галявину тобі накрити доведеться. — Накрию. Не турбуйтесь, – погодився Степанич. — Степановичу, а монета давня звідки в тебе. — Та це я у онука позичив. Він у мене нумізмат. Пролунав новий вибух сміху.