Нещодавно я почув розмову дружини і тещі про якусь дитину. Я увійшов у зал і запитав, про що вони говорять, і тут дружина розповіла про 4-річного Андрія.

5 років тому ми з Вікою одружилися. Весілля вирішили не грати, лише розписалися, і на гроші весілля полетіли на острови. Незабаром у нас народилася Аніта – прекрасна дівчинка, яка все схоплювала на льоту. З нею у нас проблем ніколи не було. Повернувшись додому раніше звичайного, я якось випадково підслухав розмову дружини з тещею. Остання говорила, що несправедливо по відношенню до Андрія, що він живе у дитбу динку, а Аніта – в сім’ї.

— Мама, ну ти в своєму розумі? Батько Андрія нас кинув у самий відповідальний момент. Я знала, що там синові буде краще. Тільки тихо ти! Саша дізнається – піде від мене. Я увійшов у зал і запитав, про що вони говорять, і тут дружина розповіла про 4-річного Андрія, який живе в дитбудинку через неї. Я відчув якесь тепло, почувши ім’я хлопчика, і вирішив, що його потрібно усиновити.

Вже через 2 місяці Андрій повернувся додому з дитбудинку. Хлопчик був дуже мовчазним і замкнутим у собі. Мені довелося приділяти йому більше уваги і часу, ніж Аніті і дружині. Мої труди не пропали даром, і вже через кілька тижнів син назвав мене татом, а потім знову і знову… Моєму щастю, чесно, немає межі. Я Андрія люблю рівно настільки, наскільки і Аніту. Не розумію, чому дружина боя лася мені про нього розповісти…