Арсеній та Ніна тусувалися в одній компанії. П’ятеро дівчаток, п’ять хлопчиків. Школярі. Разом ходили до школи, разом спілкувалися у дворі. Коли компанія почала ходити до дев’ятого класу, у Арсенія бабуся пішла у кращий світ. Свій будинок вона заповідала онукові. За два тижні після проводів бабусі Арсен пропав. Того дня, вже на виході зі школи, він відокремився від звичної компанії. Сказав, що додому піде один. Але на годиннику вже дев’ять із хвостиком, а юнак ще до дому не дістався. Батьки захвилювалися, почали шукати по всьому селищу.
До пошуків приєдналася компанія друзів. Зателефонувати не могли, оскільки сотовий зв’язок тільки-но з’явилася в столиці, що тут говорити про їхнє маленьке містечко. Пошуки відновилися зранку раніше. За ніч Ніна згадала, що пару днів тому Арсеній казав їй, мовляв, хоче оглянути бабусин будинок. І ключі у батьків стягнув. Нікого не попередивши, вона пішла до бабусиного будинку. Двері були відчинені. Ніна увійшла і почала звати Арсенія. Той відгукнувся звідкись згори. — Ти як там виявився? Сходи де? – прокричала Ніна. — Вхід із веранди. Праворуч маленькі дверцята, — прокричав їй у відповідь хлопець.
Почулися кроки сходами. — Там кнопка, натисни її, — інструктував Ніну Арсен із-за дверей. Дверцята відчинилися, і вони кинулися один одному в обійми. — Я так за тебе зляkалася. – Там замок зсередини не працює. Дверцята зачинилися, і я опинився в пастці. — І чого ти туди поліз? — Клад шукав… Із цього дня вони стали парою. Через багато років, коли вони вже були дідусем і бабусею, всією сім’єю сиділи на веранді, і Арсен Степанович розповів цю історію своїм дітям. — Шукач скарбів ти мій, — сказала Ніна Володимирівна і погладила чоловіка по руці. — Діду, а ти скарб знайшов? — Запитала молодша онука. — Знайшов, — відповів той і обійняв дружину.