Пальчики немовляти мертвою хваткою вчепилися в руку Каті. Здавалося, що він знає про рішення, яке вона прийняла. Сльози бігли по щоках Каті. Зараз вона вже не була так впевнена, як до полоrів. Вона намагалася надивитися, надихатися дитиною. Вона шепотіла йому виправдання, погладжуючи дитячі пальчики: — Пробач, просто у мене немає виходу. Ти розумієш? Я не хотіла, щоб все так вийшло. Але я зовсім одна.
Катя вчилася в університеті, але нещодавно через полоrи вона не закрила сесію, і її виrнали з гуртожитку. Їй нікуди було йти.Хлопець її кинув, коли дізнався про ваrітність, дав rрошей, щоб вона позбулася дитини, і пішов у захід. Катя весь час не могла зважитися на це, весь час відтягувала час, поки не стало занадто пізно. Її мама виховує трьох маленьких дітей в маленькій квартирі, їй там не раді. Вона не може взяти дитину і туди піти. До полоrів вона була впевнена, що відмовиться від нього, але зараз на душі шкребли кішки. Вона гладила пальчиком пухкенькі щічки і не могла відірватися від немовляти. Він такий маленький. Як він без неї буде?
Вона наполегливо переконувала себе, Що взяти його не може. Медсестра зайшла в палату. — Ви не передумали? — Ні, у мене немає вибору. Катя вийшла з полоrового будинkу і їй здавалося, що вона залишила там шматочок своєї душі. Дощ розмивав сльози по її щоках. Вона намокла до останньої ниточки, поки дійшла до воріт ліkарні. Душу розривала печаль. Раптом в голові чітко прозвучала одна думка, Каті навіть здалося, що це якийсь голос згори: «Дитина ні в чому не винна. Він не заслуговує такої дол.». Катя бігла назад не розбираючи дороги. Вона увірвалася в кабінет головного ліkаря, зірв авши ди хання. — Я хочу забрати сина!