У нас із чоловіком двоє дітей. Старшому синові сорок один, а молодшому – двадцять шість. Ми довго хотіли другу дитину, вже не чекали, але через п’ятнадцять років вона народилася. Ми мали дружну сім’ю. Незважаючи на різницю у віці, хлопчики добре ладнали один з одним. Для молодшого старший брат був ідеалом, і він повторював усе, що той робив. А старший дуже нам допомагав із братом. До Школи разом ходили, уроки допомагав робити, сидів із братом, коли нам треба було. Потім він одружився, і в нього народилися одна одною дочки. Нині вже молодший охоче порався з племінницями, дуже допомагав братові та його дружині.
Ми з чоловіком вирішили покликати мою маму до нас, щоб старший із сім’єю переїхали у її двійку. Нашими коштами зробили ремонт. У наших онучок були проблеми зі здоров’ям, одна дрібна, друга серйозна, тому невістка довго затрималася на декреті. Вона возила доньку на басейн, на масажі, їздила з нею до санаторіїв, водила до логопедів. І робила це вона справді сумлінно. Ми з чоловіком вирішили полегшити її життя. Дістали всі гроші, що в нас на цей момент були, і купили машину. Це була вигідна покупка, тому що на таксі йшло набагато більше. Добре, що чоловік тоді був на пристойно оплачуваній роботі, оплачував більшу частину лікування онуки. Нині вони самі по собі. Внучка здорова, невістка працює, допомагає чоловікові.
Ну, ось молодший одружився. І її дружина неодноразово нарікає мені. — У нас народилася дитина, а ви нам не допомагаєте, як допомагали тоді сім’ї вашого старшого сина. Це у вас такий підхід? Одне все: і квартира, і машина, і допомога, а іншому нічого? А я їй говорю, що ми вже не молоді, як тоді. І чоловік заробляє набагато менше. А іншої квартири ми не маємо. А вона відповідає: — Тоді ту квартиру діліть навпіл. Навіщо народжували другу дитину, якщо не могли потягнути?