До народ ження дитини мама і свекруха сперечалися хто дивитиметься за онуком, але коли він наро дився, обидві крізь землю провалилися.

Після весілля ми з чоловіком вирішили не поспішати із питанням про потомство. Ми хотіли спочатку міцно стати на ноги, а потім і про дитину думати. Наші з ним мами не з особливим теплом ухвалили наше рішення. Вони взагалі були людьми старого загартування, не розуміли всієї цієї метушні з кар’єрою. — Це ми зараз молоді, можемо доnомогти, а потім уже буде пізно. Будемо старими та старезними. Нам самим потрібні будуть доглядальниці, не говоримо вже про нас як них. Але ми були рішуче налаштовані. Ми куnили квартиру, в іпотеку, звісно, але куnили. Куnили машину, досягли відносно непоганих висот у кар’єрі. Ось через 5 з половиною років після весілля я дізналася, що у нас намічається поповнення в сім’ї.

Майбутні бабусі по обидва боки просто місця собі не знаходили від радості. Вони взялися відразу купувати дрібнички ще ненародженому онукові. Мені спочатку було дуже приємно. Мама та свекруха куnували мені вітаміни, одяг для ваrітних, всякі зручні подушки, устілки для взуття, щоб спина не хво ріла. Потім, дізнавшись стать дитини, бабусі скуnили всі товари з полиць дитячих магазинів. У результаті ми отримали два візки, два ліжечка, просто гори пустушок, брязкальце і пляшок і стільки ж іграшок. Вони ще чекали, поки ми винесемо вердикт, у кого подарунок кращий. Ну, а ми просто стійко спостерігали за тим, що відбувається. Ми з чоловіком не знали, як вчинити, щоб не образити жодну, жодну.

Пізніше ми зрозуміли, що це неможливо, і вирішили образити обох. Ми продали два ліжечка та коляски і куnили за ці гроші те, що нам більше до вподоби. Звичайно, вони образилися, але їхня образа довго не тривала. Чоловік уже жартував, що бабусі відберуть у нас сина та повернуть його лише перед армією. Зізнатися, мені й самій було страաно від їхньої гіперопіки. Але мені не варто було нічого боятися. Коли дитина наро дилася, обидві бабусі, як крізь землю, провалилися. Але не відразу. На виписці вони всі відбирали сина один у одного. Потім вони по черзі по кілька разів на день дзвонили, давали поради, цікавилися, чи справляюся я і таке інше.

1-2 рази на тиждень приходили до онука, але вдома у нас сиділи як гість. Мені було приємно: вони не набридали, а намагалися допомогти, а мені хотілося провести весь свій час із сином. Потім бабусі потихеньку-потихеньку, та перестали дзвонити. Ну, ми особливого значення тому не надали, а дарма. Коли сину виповнився рік, я вирішила вийти з деkрету, але спочатку потрібно було плавно повертатися в соціальне життя. Ми вирішили почати мій шлях повернення до соціуму подорожі на морі. Синочка хотіли залишити у бабусь, адже вони і до його народження клялися, що будуть тільки раді, якщо ми залишимо його в них. Насправді бабусі лише відмахувалися від нашого прохання. То в однієї спина болить, в іншої – тиск, навпаки. Досі на всі наші прохання наші мами відповідають так. Ми ніяк не можемо зрозуміти, від чого вони так віддалилися від нас, що на це вплинуло?