Моя співробітниця хоче досидіти до пенсії. Та якби вона працювала, питань до неї не було б, але таке терпіти неможливо.

У мене у підпорядкуванні працює жінка передпенсійного віку. Цієї чудової дати – і для неї, і для мене, чекаємо ми обидва. Але до неї ще цілих два роки. – Дайте мені спокійно доопрацювати до пенсії, – обу рюється вона, коли я в черговий раз звітую її за незроблену роботу. – Ви це називаєте “працювати”? Я це називаю сидіти. Так так. Ви сидите, займаєте чуже робоче місце, самі нічого не робите і іншим заважаєте! – вимовляю я їй. – Я нічого не розумію в цьому вашому екзелі! – скаржиться вона. – Саме так. Ви самі зізналися у своїй профнепридатності. Адже це ваш головний інструмент. Уявіть, що тесляр каже, я не вмію працювати з молотком! Абсурд?! Абсурд! Ось ви зараз самі про це сказали, – підкреслив я неспроможність її доводу.

– І потім, хто у цьому ви нен? Три роки тому я направляв вас на курси з вивчення екзель? Направляв. І зауважте, якщо інші ваші однолітки самі оплачували своє навчання, то я вибив вам оплату курсів за рахунок фірми! А що ви викинули? Відмовилися від відвідування курсів. Знайшли привід – онук хворіє. – Але він справді хво рів, – промимрила Світлана Семенівна. – Допустимо. Але ж я сам сидів поруч, намагався навчити керувати цією програмою. А ви? Закрилися у своїй “черепашці” і не захотіли нічому почути! Дивилися в одну точку і не чули, що я вам говорю.

Лише час від часу закочували очі. Ви сидите на своєму робочому місці та в’яжете. В’язати ви можете і вдома, а на роботі потрібно працювати. Загалом так! Мені це набридло! Або ви пишете заяву та звільняєтеся за власним бажанням, або я вимагаю зібрати комісію та провести вам атестацію. І тоді вас звільнять за статтею за профнепридатність. – Скажіть прямо, що вам моє місце потрібне для якоїсь молоді ! – верещала вона і ви бігла з кабінету. Ви думаєте, вона пішла писати заяву про звільнення? Як би не так. Вона пішла писати на мене кляузу.