Я вже 16 років живу та працюю в Італії. Щороку я прилітаю на батьківщину. В основному це весняний період, дати ближчі до мого дня народження, щоб зібрати всіх рідних за одним столом. В Україну я прилітала із Лукою, моїм чоловіком, з яким ми разом уже 5 років. У мене в Україні немаленька сім’я: 2 доньок, син, у кожного – свої сім’ї, і в мене вже 4 онуки в сумі. Не хило, правда? Однак моє сімейне життя було не таким барвистим, як могло здатися. В Італії я виявилася не від хорошого життя. Коли моїй молодшій дочці було 2, я вдовіла. Мені доводилося багато працювати, щоб залишатися із трьома дітьми на плаву.
Коли молодша пішла до школи, я залишила їх із моєю мамою, а сама переїхала до Італії на заробітки. Згодом я почала непогано заробляти, а незабаром і зустріла Луку. За 16 років в Італії я подарувала синові машину, старшій доньці квартиру, а молодшій вирішила залишити власний будинок. – Ванечко , – говорила я молодшому зятю, – не хвилюйся. Я скоро збудую другий поверх, і у вас взагалі 2-поверховий будинок буде. Ну, як побудую… я відправляла доньці гроші на ремонт, а зять сам усе робив своїми руками, щоб бути впевненим у якості виконаної роботи та заощадити гроші.
Цього року діти просто приголомшили мене своїми словами. Не встигла я поставити валізи на підлогу, як Ваня підійшов до мене і сказав, що мені треба переписати на його дружину, тобто мою дочку, мій дім уже зараз. – Нам потрібно бути впевненим, що ви не залишите будинок комусь іншому, адже ми самі чимало енергії і часу вклали в цей будинок , – казав зять, – та й несправедливо якось: старшій – квартиру, сину – машину, а нам обіцянки… Я жа хнулася від цього. Невже єдине, що моїм дітям потрібно від мене – гроші? Може, я їх неправильно виховала?