Я працюю nсихологом. У мене в кабінеті часто чую історії, які не те щоб дивують, а приводять в шоk. Саме такою була історія, з якою я зіткнулася недавно на прийомі. До мене з’явилася жінка, якій, напевно, було за п’ятдесят. Вона почала свою історію з такими словами: «Навіщо я наро дила цього невдячного, потрібно було зробити або рт». Я попросила її розповісти все по порядку, щоб зрозуміти, в чому полягає її kонфлікт з сином. Вона розповіла, що їй було вісімнадцять років, коли вона наро дила.
Вона дитини не хотіла, але і робити аборт боялася. Так і наро дила сина, і віддала його в дитячий будинок. Її батьки були проти того, щоб їх бідний онук ріс в дитячому будинку, і вони його уси новили. Ростили вони його до п’ятнадцяти років, до самого останнього подиху життя. Після їх смер ті мати все-таки згадала про свої материнські обов’язки і стала ростити сина. У своїх розповідях жінка говорила тільки про те, що син заважав її щастю все життя. Вона ні крапельки себе не звинувачувала за свою поведінку, а навпаки, думала, що вона була неnоганою мамою. Незабаром, слідом за матір’ю, до мене на прийом записався і син.
Він сказав, що у нього досі є дитячі трав ми, через відсутність материнської любові і ласки. Він розповідав, що після того як мати взялася за його виховання йому стало ще гірше. Вона піднімала на нього руку і ставилася дуже грубо. Як тільки йому виповнилося вісімнадцять, мати взагалі вирішила, що він досить дорослий і вигнала його в «самостійне життя». Тепер, коли він вже самодостатній чоловік, а вона постарішала — приходить до нього з вимогами. Він же не хоче її бачити і слухати її претензії. Вихід з цієї непростої ситуації я все ж знайшла. Ми домовилися, що син буде щомісяця давати їй певну су му, а вона не буде з’являтися в його житті. Моя пропозиція всіх влаштувала, і після цього я їх більше не бачила.