У нас є із чоловіком дві доньки. Старшій цього року виповнилося дев’ять, а молодшій шість років. Ми живемо у місті, але батьки мого чоловіка із села. Він і сам виріс у селі, переїхав до міста під час навчання. Ми познайомилися через спільних знайомих. Ще коли діти були маленькі, свекруха вмовляла відправляти онучок до неї до села. Але вони були дуже маленькими і були дуже прив’язані до мене. Минулого року свекруха мене вморила своїми умовляннями, і я в результаті погодилася відправити дівчаток на літо.
Ті цією ідеєю спалахнули, сприйняли це як кумедну пригоду. Воно, власне, й мало бути забавною пригодою. Разом із дівчатками ми відправили дві валізи їхніх речей, залишили достатньо грошей, щоб дівчатка нічого не потребували, і при цьому, щоб свекруха не витра чалася. Я дзвонила майже кожен день, бо дуже переживала. Все-таки діти не звикли довго бути без батьків. Як правило, трубку брала свекруха, вона казала, що все нормально. Я просила і слухавку іноді їм передавали, дівчата підтверджували слова свекрухи. Через місяць я дуже скучила і вирішила їх відвідати. Ми приїхали не попереджаючи, хотіли зробити сюрприз.
Варто було пройти через огорожу, як ми побачили картину олією. На пекучому сонці о дванадцятій ранку мої доньки збирають картоплю. І з їхніх облич видно, що вони дуже втомилися, і це триває не першу годину. Побачивши нас, обидві до нас підбіrли зі сльо зами на очах. -Мама тато! Ура! Заберіть нас звідси. Ми були вражені. Дівчатка розповіли, що з самого їхнього приїзду свекруха поставила перед ними умову: “Хто працює, той і їсть”. І з сьомої ранку ганяла малих працювати на город. Сkаржитися не дозволяла, якщо втомлювалися і починали скиглити, вона їх лаяла. Після цього я зареклася, що ніколи більше дітей у Лариси Петрівни не залишу. Свекруха не вважає, що щось зробила неправильне.