Коли батьки розлу чаються, найчастіше алі менти платять чоловіки. У нашому випадку я платила. Після розлу чення я залишилася ні з чим. У мене не було квартири, rрошей та роботи. Ночувати на вокзалі не варіант, зі мною мої діти двох та п’яти років. На мій подив, руку допомоги мені простягла свекруха. — Ти мене не хви люєш. Але лишити своїх онуків на вулиці я не можу. Нехай залишаться в мене. Знайдеш квартиру, влаштуєшся на роботу, можеш приїхати по них. Іншого виходу немає. Погоджуйся. Вона мала рацію. Я багато думала, намагалася знайти хоч якийсь вибір, щоби залишити дітей. Але погодилася.
Вирішила швидко знайти роботу, зняти квартиру та одразу ж забрати дітей. Минув тиждень, місяць, у мене все не виходило забрати дітей. Але за них я була спокійна. Свекруха любила їх. До того ж у її будинку є всі необхідні дітям зручності, навіть більше. Кожен має свою кімнату. Свекруха не шкодувала rрошей, купувала їм усе: іграшки, книги, гаджети, влаштовувала їм поїздки до аквапарку, на море. У них найкращий дитячий садок. Після цього діти не дивувалися моїм подарункам. І щоразу мені здавалося, що діти відвикли від мене. Більше не нудьгують, як раніше. Я ще не мала можливості їх забрати. Але щоразу, коли я думала про це, розуміла, що складно буде їм зі мною, в одній кімнаті після цих умов.
Свекруха теж усіляко нагадувала мені про це. — Що ти можеш їм дати? До того ж ти цілими днями працюєш. Наймеш няню? А чим годуватимеш? Вернешся додому, діти вже сплять. Нема рації відірвати їх від хорошого життя. Вони твої діти, ніхто не сnеречається. Але їм найкраще зі мною. Через деякий час свекруха повідомила, що записала внучку до гімназії, куди потрапити мріють усі. Це вже було точкою неповернення. Я б у житті не змогла дати своїм дітям таке. Я остаточно зрозуміла, що дороги назад немає. Діти залишаться у бабусі. А я відвідуватиму їх.